Говорять, що лікарня – хороше місце, щоб подумати. Уперше опинившись на 3-місячному лікарняному я почала думати. Точніше, згадувати. Спостерігаючи за шаленою круговертю життя в «Фейсбуці» я частіше і частіше згадувала себе, ще недавно таку активну в цій круговерті. Тим більше, що соцмережа послужливо щодня підсовувала спогади – оце семінар в Одесі два роки тому, а це 7 закордонних поїздок ще в «добезвізівські часи», а це ти щасливо посміхаєшся на випуску «МедіаШколи» позаминулого літа.
Відрядження, конкурси, нагороди, «вилазки на природу», романтичні уік-енди (які не втратили своєї романтики навіть у зоні АТО). Але все в минулому. А на теперішньому тримісячному відрізку в основному чотири стіни і неприємні спочатку лікувальні, а потім відновлювальні процедури.
Дні стали схожими один на інший, як дві краплі води. Щоб трохи відволіктися до приходу чоловіка, я почала «залипати» в серіалах. Зрештою, вмовила себе не заходити в «Фейсбук», щоб щоразу не засмучуватися.
Але, справа в тому, що серіали не рятують. Сурогат у вигляді спостерігання за чужим активним і цікавим життям на екрані може відволікати від похмурих думок, але, аж ніяк не змусить їх піти геть.
Та й «Фейсбук», він же всюдисущий. То хтось напише, то «тегне», то фото пришле. І знову сам не помічаєш, як залазиш у стрічку.
Якось мені навіть спало на думку, що цей мазохізм схожий на хворобливу прив’язаність до колишніх коханих. Ну, знаєте, коли після важкого розриву людина ще місяцями, а інколи і роками спостерігає за життям «колишнього» через соцмережі й розповіді знайомих.
Я чомусь активно почала переконувати себе, що я вже не та людина, яка впевнено щось розповідає чи радісно посміхається на фото річної чи дворічної давності.
Будувати плани не хотілося, бо я не знала, коли саме нарешті зможу їх втілити. Тож не хотілося і розчаровуватися.
І от сьогодні «Фейсбук» підкинув черговий сюрприз. Нагадав про перепост статті під назвою «Бросить все. Уставшие от жизни люди». І мій коментар «Я теж так думаю».
Я дивилася на дату і не вірила своїм очам. Три роки тому. У моїх спогадах тоді якраз починався найактивніший період життя, коли все почало йти «як по маслу»: з’являлися геніальні ідеї, роботодавці й гроші «нізвідки», а поїздки і перемоги в конкурсах сипалися, як із рогу достатку. А головне, була на це все, і енергія, працювати по 12 годин без вихідних, і натхнення, і якось між усім ще й відпочивати і отримувати насолоду від життя виходило.
Але, стоп. Усе це почалося якраз за півроку. Навесні 2015. Після зміни роботи та перегляду багатьох життєвих установок (зокрема страху загалом роботу втратити). Після тривалого напрацювання бази контактів, волонтерської діяльності, яка дала свої плоди в перспективі (на той же момент її не всі розуміли, а дехто навіть глузував за дурно втраченим мною часом і силами). Врешті після низки проявлених ініціатив, за які доводилося ще й «відгрібати» через неідеальну організацію чи невчасно зроблені звіти.
Тож нагаданий «Фейсбуком» допис, то, мабуть, якраз та «найтемніша ніч перед світанком». І підказка про те, що не треба себе ідеалізувати. Навіть у минулому.
Пам’ять взагалі цікава штука. Захищаючи нас, вона витісняє усе погане і неприємне, лишаючи лише яскраві позитивні моменти. І зараз, як я не намагаюся згадати, чому ж я була така «стомлена життям» і розчарована у 25 років, у мене ніяк не виходить.
А звідси висновок: і не треба згадувати. Бо не треба обертатися. Ні на добре, ні на зле.
Обертатися – це взагалі погана прикмета. При певному збігу обставин можна стати соляним стовпом або так і не знайти цвіт папороті.
Але, найголовніше, коли живеш у минулому, то майже 100 % втрачаєш теперішнє. І маєш так само високі шанси ніколи не спланувати майбутнє.