Є люди, які не забуваються… І не забудуться… З різних причин… Ну, хоча б тому, що можуть сказати про час, у якому жили, не просто багато, а дуже багато. Сказати не тільки віршами, ними написаними, і не тільки радіо- і телелепередачами, ними створеними. А і власною долею. А і власним поглядом на світ. А і неординарністю власної особистості.
Катерина Таран… Вона і справді ж була зіркою, що сяяла у нас на очах. Зіркою нашого ефіру. Якого саме ефіру – обласного, всеукраїнського, колишнього союзного чи світового?! Та будь-якого… Будь-якого радіо- і телеефіру, у якому б фігурувала. Фігурувала на обласному рівні? І добре! Бо ми – Черкащина… Шевченків край… Один з духовних центрів України! А була б десь у Києві чи Нью-Йорку, то її б помічали і там. Бо вона і сама уміла помічати те, чого не помічали інші.
У моїй творчій долі немалу роль зіграла народна пісня. А що таке народна пісня? Її ж теж хтось створював. Хтось пісню написав, а інші пісню підхопили. Ну, певна річ, вносячи при потребі і якісь зміни від себе. Коли стільки людей причетні до пісні, бо вона ж – народна, то, здавалося б, і проблем нема – треба просто співати пісню народну, як її співають усі! Але ж ні… Життя парадоксальне. І ти несподівано для себе починаєш помічати, що пісню народну аудиторія сприймає набагато сильніше тоді, коли люди, що співають, вкладають у пісню щось відверто своє, щось глибоко індивідуальне. Згадаймо хоча б виступи Діани та Василя Матющенків.
У ті радіо- і телепродукти, що вона створювала, Катерина Таран теж вкладала щось своє, щось відчайдушно-індивідуальне. Ніби підкреслювала: створене мною – це не просто добре зроблена робота, це і частина мого життя. Та і слово «продукт» усе ж не дуже доречне, бо журналістська діяльність у своїх найвищих духовних та інтелектуальних проявах – це творчість… А творчість, коли вона по-справжньому закипає – ніби ріка, що виходить з берегів!
А серед черкаських радіожурналістів завжди були неординарні, творчі натури. Досить згадати хоча б Юрія Смолянського, що і на обласному радіо встиг попрацювати, і як артист і режисер, як майстерний читець зміг себе виявити. Не втрачає своїх творчих і журналістських позицій і Левко Хмельковський, щедро вихлюпуючи свій творчий досвід у потужних блогерських публікаціях. Є і немало по-справжньому творчих журналістів, що працювали поряд з Катериною Таран, а хтось з них є у повній мірі і її учнями.
Серед майстрів пера і мікрофону (і відеокамери теж!), у сферу інтересів яких входила і література, можна було б згадати немало імен – і Вікторія Шапошник, і Віктор Пономаренко, і Галина Рибак, і Володимир Сакунов, і Вікторія Сельова… І цей список можна було б і продовжити. Бо люди робили украй важливу справу – в умовах, коли книговидання було… ну, майже на нулі, вони допомагали трепетному поетичному слову дійти до тисяч слухачів області, спраглих до високої поезії. Бо і справді: ми ж – Черкащина… Ми ж – Шевченків край!
Радіожурналістам Черкащини є у кого вчитися і є на кого рівнятися.
І, мабуть, кожен з поетів, хто виносив ним написане до обласної радіоаудиторії, не міг (чи зразу… чи з часом!) не відчути, яка ж непроста праця радіожурналіста. Бо коли поет читає вірші перед невеликою аудиторією, то бачить реакцію слухачів і це є для нього… важливою… ні, дуже важливою інформацією. І щодо написаного вже, і щодо того, що ще напишеться. А коли вірші записуються на радіо, у студії, то поруч радіожурналіст, а неподалік звукооператор. І на їх зацікавлену реакцію можна орієнтуватися. Але ж і самому радіожурналісту потрібен зворотний зв’язок – чітке уявлення, а як же реагує слухач на його журналістську творчість. І тут багато що залежить від самого журналіста, від масштабу його особистості.
Поки слово людини звучить у ефірі, хвилюючи слухачів, допоки людина і жива. А можливості інтернету значно розширюють наші духовні обрії. Отож і хотілося б, щоб хоча б частина творчої спадщини нашої славної радіо- і тележурналістки була на одному (чи кількох!) з черкаських сайтів, щоб люди, для яких вона працювала, могли і тепер чути її голос і жити повінню її нев’янучих почуттів.
Тому цінуймо те, що маємо… Бо ми – Черкащина… Бо ми ж – Шевченків край! А це духовний центр України… І аж ніяк не менше!
