Сергій Носань… Прозаїк, публіцист, драматург… Та і поетичні поривання були йому близькими. Та і при всій заангажованості письменницькою творчістю він і у політиці був активним, і у газеті зміг поредакторувати.
А втім це була людина багатогранна за своєю суттю. І скільки б яскравих слів, що могли б бути визначенням того чи іншого напрямку у його творчості, не ставили б поруч з цим незабутнім іменем, вичерпати творче горіння цієї неординарної особистості навряд чи удасться. Отож і прощаючись з письменником, люди, що його знали, говорили про нього і в той же час ніби про себе. Бо і вплив Сергія Луковича на творчість колег по перу (чи тих, хто вже досяг певних творчих вершин, чи тих, хто тільки починав свій творчий шлях!) був і вагомим, і помітним.
Відлуння української незалежності у письменницьких долях було суттєвим, хоча відразу можливо і не дуже відчувалося. Мені згадується початок 1992 року. У мене вийшла перша книжка, гумористична збірка-ластівка «Гуморески та байки». Вийшла у Черкасах. І той факт, що у нас, у Шевченковому краї, могли вже виходити книги і літератори-черкащани вже мали значно більші можливісті творчо заявити про себе, був одним з багатьох наслідків того, що Україна здобула волю.
Сергій Носань тоді очолював обласну письменницьку організацію і був людиною, що чутливо реагувала на будь-які нові тенденції у житті і творчості. І у газеті «Черкаська правда» (нині «Черкаський край») з’явилася стаття Сергія Луковича, де висвітлювалися нові книги авторів-черкащан. У тому числі і моя книга. Про неї Сергій Носань висловився коротко і влучно – це ліричний гумор…
І вже тоді (та і за плином літ!) я не міг не оцінити уміння письменника уже за першими книжковими паростками відчути живий нерв творчості у колег по перу. Бо, скажімо, від когось з літературознавців мені чогось подібного чути не доводилось. Можливо тут спрацювало і творче тяжіння Сергія Луковича до гумору, а отже і тонке відчуття особливостей цього непростого жанру.
Ми ще до кінця не усвідомили той факт, що Черкаси, Черкащина – це симоненківські місця. Можливо тому і глибоко символічним є те, що Сергій Носань знайшов свій вічний спочинок на цвинтарі, де похований видатний поет. Неподалік від місця поховання таких майстрів красного письменства, як Микола Негода, Василь Захарченко, Григорій Білоус, Петро Линовицький.
Бо і симоненківська тема завжди була для Сергія Луковича і близькою, і хвилюючою. Бо і п’єса Сергія Носаня, відзначена Симоненківською премією, була присвячена життю і творчості нашого славного поета. Ця п’єса нині не йде у черкаському театрі. Отож і виникає думка – а чому б її не відродити? А чому б не зняти її для телебачення? Щоб цю п’єсу хоча б на телеекрані могли знову і знову переглядати і Черкащина, і Україна.
Співпраця Сергія Луковича з телебаченням – це особлива тема… Письменник умів достойно представити на телеекрані колег по перу, умів переконати глядачів у тому, що література – це і важливо, і цікаво.
Сергій Носань був і сценаристом фільмів, створюваних телевізійниками-черкащанами. Йому вдавалося у них піднімати гострі соціальні проблеми, які і хвилювали, і нині хвилюють українське суспільство. Зокрема тема екології. І, як драматург, Сергій Лукович зумів сповна відтворити весь драматизм тієї непростої епохи, у якій ми і жили, і живемо.
Можна немало високих слів поставити поруч з цією неординарною постаттю, але, мабуть, найбільш відповідним цій людині буде коротке і значуще слово – майстер…
Так, ми ще не раз будемо згадувати цього автора і за плином літ повертатимемося до створених ним книг.
І перечитуючи оці, вже написані рядки, замислюєшся – а може б узяти для них… трохи іншу назву. Ні, краще було б узяти назву іншу – «Той, що залишився з нами». Так, залишився… Своїми творами. Своїм талантом. Своєю небайдужістю.
