Цілком таємно. Тук-тук-тук, глухий звук…

Цілком таємно. Тук-тук-тук, глухий звук…

«Біржа» – вона ж «Клуб» або ще по-старому «Балка», вже традиційно порожня. Але не сумніваюся, що й колекціонери якось контактують, і сірі та чорні хлопці з «прасками» прилісками-мілководдями-знелюдненими пусками шаряться. Коли все скінчиться, буде чимало цікавого.
Зрідка я сюди навідуюся. Давно нічого натхненно не колекціоную, бо це час і гроші, а зазвичай в наявності щось одне: «час, який у нас є, це гроші, яких у нас немає».
Тож біржа більше вабить як ностальгічний спомин (бо хоч і без видатних успіхів, але з дитинства й дотепер я все ще в процесі накопичення усілякого хламу :)) та нагода побачити старих знайомих. Не так щоб у конкретній справі, а просто раптом. Як колись. Без посередництва підступного мобільного, який ніби-то й зближує людей, а насправді їх віддаляє.

Цілком таємно. Тук-тук-тук, глухий звук...

Біржа – то такий неформальний клуб, відсотків на 80 чоловічий. Тут всі щось системно колекціонують, але при цьому половина накопичує на фінансову перспективу, третина ж банально спекулює в радянському сенсі терміну: урвав, і зразу ж, чи за тиждень, сплавив. Прилипнути може й дві ціни, й навіть більше, але ж треба й тему знати, і в коньюнктурі орієнтуватися. Аби в усьому тому розбиратися – чимало часових інвестицій вкладається в лише теоретично можливий куш.
Серед бувалих – кілька непримітних дідусів. Вони не роблять запаморочливих гешефтів, нікого не «розводять», намагаючись, як колись казали, купити «на гріш п’ятаків». Взагалі на те схоже, що ходять сюди за звичкою чи на моціон. Небалакучі. Свої колишні «діла» («да, були діла»…) згадують вже якось відсторонено й відчувається, що уникаючи певних моментів. Здивувати таких колекціонерів (чи може й антикварів) у світлих кашкетиках та тенісках брежнєвських часів вже давно нічим неможливо.

На біржі можна придбати-продати інтер’єрні, декоративні та ужиткові речі минулих десятиліть: годинники, нагороди, значки, марки, монети, старі банкноти, портсигари, мундирні гудзики, календарі, листівки, порцелянові статуетки, платівки, дореволюційні фото, прапори-вимпели… Одним словом – усілякий дріб’язок, накопичений кількома поколіннями в більшості помешкань. На «розвалах» справді сяке-таке: власник збірні лише окреслює коло своїх запитів. І можне не сумніватися, що усе дійсно колекційно вартісне далеко від цього місця.
Перепрошую, не сказав де воно. Хоча, вочевидь, більшості відомо, що біля фонтану «Дружби народів», де щонеділі зранку вирує ця специфічна толкучка. Слово не зовсім підходяще, бо на таких торжищах гамірно, а тут все чинно-благородно. Солідно тримається навіть спухлий защетинений добродій, що з єдиною гирею від настінних ходиків якось доплентався сюди у сподіваннях прилаштувати її хоч за двадцятку. Видно, що чоловікові горить, але фасон тримає. Вдавано-неохоче віддає за 15…

Цілком таємно. Тук-тук-тук, глухий звук...

Аби проілюструвати як воно тут ведеться, завше маю велику спокусу зробити кілька фотознімків. Але не можна. Неписане правило, корпоративна етика. Не хочуть посадовці, освітяни, митці та інші люди, яких знають усі Черкаси, світитися у такий спосіб. Бо тут як в бані, «генералов нет», а ще, гадаю, так з радянських часів ведеться. Люди потайчої вдачі, таємничість як традиція. Тоді старожитники збиралися у Комсомольському парку біля ресторану «Чайка» і кожен колекціонер ідентифікувався міліцією як потенційний спекулянт чи фарцовщик. Чув, що «Карла Маркса, 1» поставило таку умову, щоб на очах. І не приведи, Боже… Утім – було, було. Примудрялися хлопці. Томики Дюма, пакети «Мальборо», платівки «АББА», сигарети «Кент». Усього не пригадаю, бо спеціально не придивлявся. Як чесний піонер, гендлював винятково чужинськими дрібняками та поштовими марками.

Чи потрапляло на розпродаж щось зі знайденого у землі, підвалах старих будівель, на горищах колишніх міщанських домоволодінь? Так, але то точно не «скарби».

…Хто з нас не мріяв на такий натрапити? Навіть не казатиму «у дитинстві», бо й зараз серед дорослих чоловіків чимало романтиків, які фантазують на предмет скриньки чи глечика, наповнених золотими червінцями. Гаруєш на фундаменті прибудови як віл, аж тут – тук-тук , глухий звук…. І все, ти як вареник у сметані допоки й самого у скриньку не покладуть. А коли з розумом розпорядитися, то й онукам-правнукам вистачить.
Та схоже, Черкаси – не те місто, де можна «ловити» щось серйозне. У його найстарішій тепер частині від Хрещатика до Дніпра вже копано-перекопано, Чорний Яр засипаний, Поділ пішов під воду. Саме стара Митниця, заселена колись євреями та заможними старообрядцями, могла б когось нині озолотити, але від початку 1960-х її не існує.
То що ж, ніколи й нічого «такого» не знаходили в обласному центрі? За великим рахунком – ні: усі тутешні знахідки минулих епох були цікавими лише науковцям, яким, приміром, черняхівське череп’я або кістяк мамонта з дна Кременчуцького водосховища дорожчі за золотого більшовицького «Сіяча».
Утім… При спорудженні Будинку Рад, а зводили цю помпезну будівлю на місці довоєнного, ще й дореволюційного торжища у другій половині 1950-х, творці світлого майбутнього таки видлубали зі зрізу котловану пристойних розмірів глек. З народної «скарбології» – у ньому містився неабиякий ужинок з доблесних козацьких походів на шляхту і «церковне золото» (яке у глечика ніяк не запхаєш). А більш ймовірно – понад два кілограми срібних російських монет ХVІІІ – ХІХ століть. Кажуть, скарб відправили чи то до Москви, чи до Ленінграда, бо й сам обласний адмінцентр проектувався в Ленінградському інституті комунального будівництва, а начальство звідти попервах тут постійно крутилося. Іншого легендарного глечика викопали навпроти центрального базару – ще в ті часи, коли на Гоголя був молокозавод. Землекопи так «утаємничено» ділили знахідку, що зрештою опинилися в міліції.

Цілком таємно. Тук-тук-тук, глухий звук...

Скарби, так само як скандали, статки, секс, сміх, смерть та ще щось – не пригадаю – у «Правилі 7 «С» є одним з найвдячніших інформаційних запитів в обивательському середовищі. Тож редактори завжди охоче сповіщають про чергову «сенсацію» (о, то якраз сьомий пункт) цієї категорії. Позаяк на справжні скарби люди натрапляють рідко, а крутити тему бажано, час від часу читачеві впарюють або «теорію» («Де на Черкащині можна знайти скарби?»: можете не читати, якби знали – викопали б, а насправді знаходили їх де завгодно), або ж як щось неймовірне, розповідають йому про банальні артефакти, знайдені тут кимось. Ну викопав чоловік минулої осені на своєму городі в Благодатному натільного хрестика й люльку ХVІІ століття, добре. І якби ж то знали хайпери, скільки такого добра мало не в кожній лівобережній хаті! І носогрійок, і царських мідяків, й старого скла, й іконок місцевих богомазів, й гасових ламп… Столярний інструмент 1920-х бачив – не дядьківський, а фабричний. Все – з городів, горищ, глиняних повіток, ям під погреби чи ще яких.

Але більші чи менші сенсації таки трапляються. Так, 2009-го, придбавши домоволодіння на вулиці Ленінської «Іскри» в Умані, новий господар Валерій Москаленко заходився з водогоном. Він точно не думав про те, що в добільшовицькі часи дім називали «дворянським», а мешкали у ньому небідні люди. Та хоч би й так, то за 100 років – що цінного там могло залишитися?
Але залишилось. Під сходами – ціла величезна скриня з ідеально збереженими ужитковими предметами останньої чверті ХІХ століття. В ній були весільна сукня, австрійський фотоапарат, «чарівний ліхтар» (щось подібне до фільмоскопа), парфуми, акварельні фарби, настільні ігри, заварники, фотоальбоми, листи, посуд, мило – усього понад три десятки «позицій».
Ще одну стару скриню 2018-го перевезла з давно покинутої хати на Канівщині черкащанка Олена Афанасенко. У ній «вона знайшла дві золоті обручки, загорнуті у клаптик старої газети. На меншій, жіночій, було вигравіювано «Степа. 14.ІV.1915». Бабусю звали Степанидою, а 14 квітня 1915 року – це той день, коли вона вийшла за свого Степана. А ще у скрині виявився цілий альбом старовинних фото, зокрема – і часів Першої світової» (Ярослав Звенигора, «Акцент» від 9 травня 2018 року). Суто родинна історія, але яка!
З відомих мені випадків – знахідка ще одного новосела, Тимофія Назаренка з Черкас. І знову скриня, цього разу із церковними стародруками ХVІІ – ХVІІІ століть, це вже 2019-й. Тоді ж під час земляних робіт на колишньому цегляному заводі в районі хутора Лісового на Смілянщині несподівано виявили буквально «всю кухню» другої половини ХVІІІ століття: залишки печі, ножі, посуд.
Звісно, все вище перелічене – далеко не те золото, що блищить. Але як на мене, все воно не менш цінне. Та й зрештою – й золото скрізь однакове, й викопні монети подібні. От якби знайти легендарні Богданові – тоді да, тоді канєшно…
Фото: дещо з уманського будинку

Цілком таємно. Тук-тук-тук, глухий звук...

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x