У 1970-ті «мисливський спорт» – то найпоширеніша тодішня назва любительського промислу – переживав справжній бум. Неабияк тому сприяв сам дорогий Леонід Ілліч: великий шанувальник «царської охоти» (яка таки відрізняється від класичного полювання). Та й загалом цей колоритний генсек знаходив велику втіху саме у «чоловічому способі життя» з його сталими атрибутами: швидкими й потужними імпортними автомобілями, вродливими жінками та міцними напоями у вузькому колі друзів.

Не знаю, чи було широким масам відомо про ці пристрасті небожителя, але про те, що він затятий мисливець, такі самі одержимі знали в усьому Союзі. А бути «колегою» самого Брежнєва, до особи якого в народі ставлення було ще цілком позитивним – це вам не абищо.

Тож і росло мисливське братство шаленими темпами. На Черкащині, наприклад, на початку 1973 року було зареєстровано 20,2 тисячі прихильників мисливського спорту, а наприкінці – вже 22,5 тисячі.

У згаданому році сезон полювання на пернату дичину відкрився 11 серпня. Кожен мисливець отримав під підпис інформлист з прописаним лімітом відстрілу. За добу дозволялося вполювати не більше шести качок або лисух та до десятка куликів. Крім того, знатися з Артемідою дозволялося лише півтора доби на тиждень – від другої години дня суботи до закінчення неділі. В усі інші не те що полювати, а й просто полохати розвідками дніпровське птаство категорично заборонялося.

… У дитинстві інколи трапляються якісь малозначущі події, які пам’ять невідомо з яких причин залишає собі на все життя. То був, очевидно, 1974 рік. Ще дошкільня, я разом з батьками у колясці мотоцикла повертався у Черкаси від бабусі. Їхали «низом», тобто малою дамбою на Чехівку й Чапаєвку, щоб з неї вискочити на велику, через Дніпро, а далі вже й дома. І ось раптом посеред дороги нас накрила злива. Навіть не злива, а просто стіна води з чорнильного кольору неба. На щастя, праворуч, біля каналу за пару сотень метрів знаходилась якась будівля, але не хата, горіло світло. Під’їхали. Між вибухами грому чувся сміх, навіть на баяні хтось шкварив. На веранді диміли дядьки, які радо дозволили нам перечекати напасть. Ото й запам’яталася та весела чоловіча компанія, яскравозелені стіни, кілька тапчанів, на один з яких мене всадовили, ще й пригостили трохи мокрими цукерками та весела мелодія баяна у супроводі грому…

Напевне, то прихистили нас на щойно відкритій базі Черкаської міської ради українського товариства мисливців і рибалок «Іркліївське». А були ще подібні біля Коробівки – «Дніпровське», в районі Червоної Слободи і Лесьок – «Кучугури» та з десяток інших, де могли перепочити місцеві шанувальники найдавніших промислів або й пожити якийсь час гості з інших міст. І це таки правда, бо з нагоди вілкриття сезону місцева періодика не минала нагоди похвалитися представництвом гостей з рушницями. Того, 1973-го, до нас завітали мисливці з Харкова, Донецька, Ленінграда й Москви.

А хіба випадково для зйомок кінокомедії за мотивами «Мисливських усмішок» Остапа Вишні обрали наші краєвиди? Саме так, маємо ще один художній фільм з «черкаською натурою». Називався він «Ні пуху, ні пера!» Щоправда, до видатних і улюблених стрічка не належить, але її й донині інколи «крутить» ENTER.

У плавнях неподалік Черкас це кіно за участю, зокрема, Миколи Гринька й Михайла Свєтіна, знімали упродовж усієї теплої пори 1973 року. Прикметно, що сценарій до доброї й трохи наївної історії про боротьбу ідейних мисливців з браконьєрами написав уродженець Золотоноші Яків Костюковський, більш знаний як сценарист «Операції «Ы», «Кавказької полонянки» та «Діамантової руки». Можна припустити, що зйомки на своїй малій батьківщині «пробив» саме Яків Аронович. Додому ж – недалечко…