За радянських часів багато що змінилося, але розпочалися новації зі зміни календаря. Відповідним декретом Раднаркому “з метою встановлення майже зі всіма культурними народами обчислення часу” було запроваджено “новий стиль” – григоріанський календар, відмінний від старого на 13 днів. Таким чином, після 31 січня 1918 року відразу настало 14 лютого.
Тож виходить, що “новому” Новому року, який уперше відзначили 1 січня 1919-го, невдовзі виповниться 103 роки. А “старому”, прихід якого за нашою традицією теж відзначатимемо, буде аж 321, адже започатковано такий 1700-го реформою Петра І.
В школі нас вчили, що якби не вона, святкувати б нам зараз, якщо не помиляюся, 7530-й “від створення світу”. Та й не зараз, а 1-го вересня. Теоретично, звісно, оскільки відтоді однаково ми б вийшли на “нормальний” календар – хоч з царем і більшовиками, хоч без них.
Але що прикметно: якщо про “роль і місце” російського самодержця, який ощасливив нас зимовим Новоріччям ми пам’ятаємо, то про те, що тут, на колишніх землях Великого Литовського князівства цей перехід стався ще 1362 року, – якось забувається. Тобто задовго до відповідної реформи в Росії черкащани міряли час по-європейськи і козацька епістолярія датувалася саме так, а не якимись 7100-ми роками от сотворєнія. Щоправда, верхівка імперії теж давно послуговувалася європейським літочисленням, інакше будь-яка дипломатія була б вкрай утрудненою.
Ще скажу побіжно, що довго в Росії існувала мода на написання років римськими цифрами. Найдовше – в архітектурі: в обох столицях ще й зараз є кілька десятків будинків, на портиках яких можна прочитати… Ну, наприклад – MDCCCLXXXXIX. Якщо знати, що M – то 1000, D – 500, C – 100, L – 50, X – 10, V – 5 та I – 1, то з’ясуємо, що будинок 1899 року. Не скажу, що тепер то читається легко, але ж колись “римськими” користувалися частіше. Літератори й науковці, що творили в обидві епохи, – так ті ще довго нумерували розділи по-старинці, допоки їм по-революційному прямо не вказали на неприпустимість подібних проявів старорежимності. І поменше зносочок, товаріщі! Залиште їх графу Толстому, як і слова, які вимагають перекладу.
А уявляєте собі вітання “Съ Новымъ МDСССС Годомъ”? Такі теж траплялися, хоч серед вірнопідданих і вважалося, що це “масонські штучки”. Унікальні колекційні раритети за нереально дурні гроші. Хотів було нагадати нашу бувальщину з недалекого минулого про “Х-місто – значить “хороше місто”, але зараз буде недоречно.
Тож на зорі “червоної ери” земляки з подивом дізналися, що Різдва, а слідом і Нового року на Святого Василя, більше не існує. Їх, як пережиток “темних часів”, ліквідувала Всеросійська надзвичайна комісія Фелікса Дзержинського. Та одне діло – написати закон, інше – домогтися його виконання. А коли закон, відверто кажучи, дурнуватий, то це взагалі неможливо. Тож скрутивши реформаторам в рукавиці дулю, прадіди продовжили святкування за звичаєм.
Ціле десятиліття таке тривало. Лише 1928 року “Універпошта” надрукувала у “Правді” оголошення про розсилку ялинкових прикрас. Керівники установи дістали на горіхи за “способствование старому быту через рассылку всякой мишуры и разной дребедени для украшения елок”, але чи не вперше більшовицькі начальники замислились – чи правильно вони вчинили, офіційно позбавивши людей свята? Його ж все одно відзначають, а це ставить під сумнів авторитет нової влади.
“Не можеш заборонити – очоль!”: цей принцип керівництва нові керманичі країни уперше випробували саме на Новоріччі. Головне завдання полягало в тому, щоб перетворити Різдвяну ялинку на Новорічну, вже абсолютно “радянську”.
Остаточно це вдалося 1935-го. Секретар Київського обкому КП(б)У Павло Постишев переконав Сталіна в тому, що досить вже отієї невизначеності, коли люди святкують кому, коли та що заманеться. Ялинка має бути одна. Не на Старий новий рік, і тим більше не на Різдво, але має бути. Мовляв – уся країна за святковими столами, людям – радість, партії – слава, відповідальним товаришам – шана. І Сталін погодився.
Слідом товариш Постишев надрукував у “Правді” статтю “Давайте организуем к новому году детям хорошую елку!”. Ну звісно ж дітям: ще один ефективний інструмент для досягнення мети. Першу ялинку встановили у Харківському палаці піонерів, але в той же час Берія “шив справу” вчителям Свердловська. Ті, відгукнувшись на ініціативу партії, прикрасили ялинки як могли. Нових іграшок як таких не було, тож в діло пішло все підходяще і свічки в тому числі. Одна з ялинок загорілася, вчителів звинуватили у шкідництві, знайшли серед них “шпигунів”, які хотіли “спалити школи”…
У 1945 році Київ прикрасила перша громадська ялинка. Її встановили біля філармонії. Невдовзі до вуличних святкувань долучилися Москва, Ленінград, столиці союзних республік. Але провінційному люду, замордованому відбудовою й голодом 1947-го, все ще не святкувалося. Слова “наказано веселитися” набули буквального змісту згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 року, яким 1 січня оголосили “святом з неробочим днем”.
Новий 1953 рік. “В дружный круг у елки станем, И споем со всей страной: Славься наш великий Сталин, Славься Сталин наш родной!”. Востаннє на сцені Діда Мороза і Снігуроньку розділяє портрет Сталіна. Яким би це не видавалося дивним, але після смерті вождя офіційні новорічні урочистості стали нудними, як партійні збори. Ще доволі довго такими й залишалися: з пафосною риторикою й соціально-класовими атрибутами.
Зате саме тоді народні святкування поширилися на райцентри, з поміж яких Черкаси зі своїми 50 тисячами жителів вважалися містечком чималим. Наші перші ялинки встановлювалися зовсім не там, де зазвичай тепер, адже ні Театральної площі, ні Соборної, тоді ще й у проекті не було. Головною вважалася ялинка у сквері, на місці якого на початку 1960-х збудували обласне управління Держбанку. Але були й інші – біля Палацу піонерів, інколи – кінотеатру “Родіна” (пізніше “Салют”), у Соснівці при санаторіях. Від середини 1960-х популярною стала ялинка на футбольному полі стадіону, довкола якої заливалася ковзанка для малечі.
У другій половині 1950-х в моду увійшли фабричні тематичні листівки. Утім, Дід Мороз і Снігуронька на них з’являлися не часто. Хто завгодно – але не вони: діти, звірята, Сніговик-поштар, малюки-”нові роки”, трохи пізніше малюки на космічних ракетах… З-поміж усього цього філокартичного доробку Почты СССР я лише двічі “вживу” натрапив на Діда Мороза зі Снігурочкою, де вони удвох біля ялинки.
Часто новорічна тематика вичерпувалася текстівкою “С новым годом!” (зазвичай “новым” ще з малої літери), а траплялося – що й без неї. Просто цифрами вказувався прийдешній рік, тож вітати такою поштівкою з наступним вже не доводилося. До слова – ідея не нова. Отут є одна цікава, “1905”. Наче нічого особливого, але тільки для дорослих скажу: так одна київська “мамочка” привітала своїх “баришень”, вписавши ім’я кожної на нижньому полі. Що й казати, зворушливо…
