Кожен знає суть поняття «гидке каченя». Вже не здивуюся, якщо знайдуться люди, які не читали Андерсена, але саме поняття (чи як сказала б теперішня молодь «мем»), є в свідомості кожного. Так от, в тій давній історії з не зовсім однозначним хепіендом мене завжди цікавило питання ідентифікації пташеняти (не плутати з Борном – то з іншого кіно). От живе воно собі, таке маленьке, пухнасте, смішненьке. З усіх своїх сил намагається відповідати нормам і правилам курятника. Дещо в нього навіть виходить. Інколи його начебто куряче життя сповнюється радістю через маленькі перемоги і становлення в пташиному соціумі. Ось, прямо бачу, як смішно чебиряючи перетинчастими лапками воно біжить до мачухи-курки і несе в пласкому дзьобику відвойованого в інших пухнастиків черв’ячка. «Ти моя гордість!», – каже мама, сумно поглядаючи на не по-курчачому викривлені лапки. – «В тебе все буде добре!.. Мабуть…». Маля щасливе. Бо маленьке. Бо вимоги до дрібноти не надто великі: спи і їж. Але потім воно росте, кількість завдань і вимог збільшується, а разом з ними збільшується і необхідність їм відповідати. Як то кажуть: «Прєтєндуєш? Соотвєтствуй!» І от воно починає претендувати. Намагається з усіх сил відповідати. Чому? Реальності. Якій? Тій, яку сприймає. Якесь курчатко, з яким лебединя таки змогло потоваришувати, тихенько переконує: «Ну, давай, братішка, я точно знаю, що ти зможеш!». Ну, або не тихенько: «Чув ти, гузно ледаче, ану встав-пішов-побіг правильно клювати пшонце! Що значить дзьоб не такий? Він у всіх однаковий! То в тебе мозок не такий! Давай пробуй ще, і ще, і ще! Ти можеш! Всі межі – лише в твоїй голові!» І гусеня клює. Довбе з усієї сили. Але десь там, геть зовсім глибоко, воно відчуває, що щось не так. Що треба йти за білим кроликом і шукати свою Трійцю, бо це не та матриця, для якої його розробляли…
А потім… от зовсім-зовсім потім приходить такий момент, коли оце «щось не так» стає значно сильніше за «ти можеш бути нормальною куркою». Оцей момент відчуття, що рухаєшся не туди і не так, він насправді найсильніший у цій казці. Та й не лише в казці…
14 квітня світ відзначав День «Подивися на небо». Назва настільки не зрозуміла, що дехто відразу подумає «а, то це знову про космос». Не зовсім. Це, імовірніше, про космічне безмежжя. Про те, що за межами матриці нашого «дім-робота-дім» є мільярди можливостей для пошуку (і головне – знайдення) себе. Про те, що кожен з нас, ким би він не був і чим би не займався, – це оте андерсенівське лебединя. Ми витрачаємо мегатонни енергії для того, щоб зайняти своє місце в матриці курятників, в які потрапляємо. Рухаємося вище, далі, сильніше. Піднімаємося по шкалі успіху в тих чи інших соціумах, групах, субкультурах. Вихоплюємо черв’ячків у таких же пухнастих жовтодзьобиків, дістаємо пиріжки з полиці в матьорих пернатих, збираємо слоників подяки від директорів птахофабрики. І це добре, і це правильно. До певного часу. До моменту ідентифікації.
Коли в голову приходить розуміння, скільки насправді людина має можливостей для творення, для реалізації своїх можливостей, вона починає не просто йти обертом. Вертиться як пропелер. «Всі межі – лише в твоїй голові!». Такий девіз сьогоднішнього дня. І це правда. Адже меж реально не існує. Ні гендерних, ні вікових, ні фінансових. Чим би ти не займався, ти можеш робити це набагато краще. Ти можеш робити набагато краще будь-що інше! Навіть прямо протилежне тому, що робиш зараз! Завжди і скрізь! В нашій свідомості не лише межі ілюзорні. Ми самі собі придумуємо градації, вектори напрямку, та навіть площину аркуша, в якій пишемо сценарій своєї реальності. Є тисячі історій людей, які змогли вийти за ці межі, які змогли поєднати непоєднувані види діяльності, перемогти непереможне і здолати нездоланне. Вони всі різні. Всі унікальні. Всі несхожі одна на одну. Крім одного. Кожна така історія починається тоді, коли пряма на таймлайні життя гидкого каченяти досягає моменту ідентифікації. Точки неповернення, з якої і починається історія лебедя.
