Мабуть, я вже вриваюся в старість… Це найперше, що приходить на думку, коли натрапляю на мовні звороти і незвичне використання звичних слів. Одне з них останнім часом особливо ріже око. Оце ось “вриватися”. Якщо погортати стрічки соцмереж, то можна знайти його в таких поєднаннях, до яких складно додуматися навіть людині з філологічною освітою та творчим мисленням. Хтось вривається у вихідні. Хтось – у зиму. Хтось – у нову книгу. Хтось у проблему чи ситуацію. Є оригінали, які вриваються в настрій, почуття чи нові стосунки. Навіть знаходив спроби увірватися в догляд за новою твариною. Сорі за відступ, але як уявлю, як така людина вривається в годування хом`ячка морквинкою, аж страшно стає за пухнастенького…
Ну, з точки зору етимології воно наче й правильно. Словник каже, що в одному зі значень слово має сенс “входити силоміць, швидко переборюючи перешкоди”. Мда… Залишимо поза мовним дискурсом не зовсім дитячі пояснення надмірного вживання цього слова сучасним нерідко сексуально нереалізованим мовцем, який все звик робити кліпово і вриваючись… Хоча чомусь саме це приходить в голову найперше (Привіт, дядьку Зігмунд!). Подумаємо про інше. Чи доречно прямо таки скрізь “вриватися”? Може, є ситуації, де краще зайти спокійно і розважливо, ретельно вивчаючи шлях. Якось складно уявити сапера, який вривається на мінне поле і розбуцує берцами протипіхотні задля голлівудського ефекту. Ефект буде, але якщо він не марвелівський супергерой, то таке вривання закінчиться швидко… і сумно.
Інколи це вривання взагалі схоже на сучасного послідовника Федька-халамидника, який галопує по коридору, збиваючи на ходу вазони з квітами і вчительок із зошитами, щоб встигнути гепнутися лобом об одвірок класу. Це звісно трохи кумедно, але лише доти, доки ти не перебуваєш на місці батьків цього шибеника або тієї ж вчительки, яка однією рукою притримує ледве не зірвану вихром спідницю, а іншою ловить нахилений вазон. Смішно… Тільки нормальні діти заходять в клас без синця на лобі набитого об одвірок під час вривання. І мають час на те, щоб спокійно підготуватися до уроку…
Розумію, що трішки драматизую, але то лише для наглядності. Епоха непосидючок. Ера все-не-встигаючих. Період всюди-потрошку-хапаючих і в усі-підряд-ситуації-проникаючих. Треба бути скрізь, бо можна не встигнути! Життя таке коротке, а цікавого так багато! Тому, швидко! Бігом! Вриваємося в усе і відразу! Спробувати стоп’ятсот професій! Перебрати кілька десятків хобі! Переспати з партнерами всіх рас, вікових відтинків, статей… Кліпове мислення… Калейдоскопічні почуття… Життя на гіпердрайві… Круто! Справді? Кому як…
Мабуть, я вже вриваюся в старість. Чи вливаюся… чи перетікаю. А може просто така вже в мене водолійська натура. Ніколи не розумів сенсу в колекціонуванні уривків. Книжку читаю довго. По кілька разів зупиняючись і перечитуючи цікаві місця. Фільм можу запросто передивитися заново, щоб, вже знаючи сюжет, по-новому відчути образи і композицію. Людей, яких знаю і люблю, хочу знати і любити завжди. Пізнавати їх в різних образах і подобах. Не лише зриваючи компліменти і усмішки в період гарного настрою, а й прощаючи образи і будучи поряд в ті моменти, коли вони відчувають себе з розбитим об одвірок лобом після чергового невдалого вривання, зраненими, некрасивими і нещасними.
Кліпове мислення. Соцмережевий гіперпозитивний образ мегауспішності. Всюдисущість і всезанятість. Це так по-сучасному. Так неповторно і особливо. Але лише для того, хто занадто зайнятий, щоб поцікавитися історією людства. Не хочу нікого розчаровувати, але все це вже було. І все ще буде. В усі епохи. Кажу, як людина, яка колись глибоко вивчала історію світової літератури і культури. Хто не вірить – увірвіться в звичайний шкільний підручник і перевірте. Імперії створювалися і руйнувалися. Країни поставали і розпадалися. Періоди воєн змінювалися епохами миру. І в усі часи знаходилося місце для людей, які кудись бігли, в щось вривалися і… нічого не встигали. А були диваки, які просто сиділи біля підніжжя Фудзіями і милувалися квітом сакури. Їм не треба було нікуди вриватися, бо вони вже були там, куди інші так швидко не встигали. І не тому, що змогли нагребти під себе, а тому, що їм було достатньо.
Ні. Я не хвалюся тим, що вже встиг. Я ж теж людина цієї епохи. Хоча вже й підтоптана трохи. Теж кудись біжу. Кудись вриваюся… через відкриті двері. Але… так хочеться інколи поставити планету на ручник. Злізти зі спини шаленого мустанга. Вийняти з дефіцитного одноразового пакетика циновку з екологічно чистого бамбука. Постелити її біля підніжжя Фудзіями. Причепти на носа пелюстку сакури, замість обридливої маски, яка зовсім не захищає від чергового нового штаму ковіда. І отак просто сидіти, дивлячись в прекрасне ніщо і споглядаючи величне все. Заінтригував? Тоді гайда зі мною. Хоч на кілька хвилин! Вирвіться зі звичного кола «вривання» в фрагменти калейдоскопічної реальності і знайдіть час для того, що приносить вам спокій, мир і душевну рівновагу. Бо життя дійсно дуже коротке, і ганяючись за черговою гіперважливістю можна просто не встигнути прожити його.
