Сьогодні прадавнє свято літнього сонцестояння нерідко стає чим завгодно, тільки не тим, чим воно було раніше. Одні бачать в ньому привід для розгортання ідеологічних навколорелігійних баталій. Інші – можливість під шумок продати більше ширпотребу різного штибу. Ще хтось на гребені теми нарешті зможе виявити всю силу почуттів до коханої людини. Напевно, все це має місце бути. Не засуджую. Не критикую. Просто для мене ця серединка літа завжди мала зовсім інше значення… Яке? Нууу про це двома словами не вийде. Щоб пояснити, доведеться повернутися на кілька десятків років назад. Коли малого Бедринця привозили на літні канікули в село Воронинці на Полтавщині і залишали там оздоровлюватися і пізнавати реалії справжнього життя…
…Літо. Спека. Розплавлене проміння сонця важкими потоками стікає з неба, розстеляється по деревах, неслухняними косами розімлілої від бажання красуні розсипається по дорогах. Це вдень.
Увечері село занурюється в дзенькання бідонів, рохкання-мукання-мекання живого домашнього скарбу, подекуди міцні слівця господарів і ліниве гавкання численних Шобтиздохів. А ще – в довгоочікувану прохолоду.
Повною мірою насолодитись нею можемо лише ми з братом. Бо найменші і не придатні до того, щоб загадати якусь путню роботу. Через те ми в шкоді. А якщо точніше – то в невеличкому гайку, що відділяє один сільський хутірець від іншого. Там смітник. Серед різного мотлоху знаходимо справжні скарби. Пляшки, лампочки і… джекпот долі – згорілий телевізор. Пляшки виставляємо в ряд і цілимо шматками цегли. Виграє, звісно той, кому вдається не просто звалити скляного ворога, а розбити його вщент. Лампочки не просто трощимо, а обережно препаруємо. Найціннішою є внутрішня частина. Центральна скляна «колбочка», до якої кріпляться дротики. Якщо її толково відбити, начинити зрізаною з сірників сіркою і підпалити, то «колбочка» перетворюється на ракету і може запросто полетіти в космос. Ну, щодо космосу, то, звісно, ніхто не перевіряв, а от за те, що вона може вилетіть вище ліній електропередач, хлопці запросто «давали зуб». Ну або в зуб, якщо їм не вірили.
Повертаємось додому, сповнені вражень. В кишенях приємно подзенькують видрані з телевізора запчастини. Йдемо вечеряти. Молода картопля, засмажена цибулею, зі свіжими огірками наминається так, як і не снилося відвідувачам ресторанів. Все те запивається компотом або просто колодязною водою, що в двох залізних відрах стоїть у завжди прохолодній частині хати відразу біля дверей.
З переповненої дорослими хати тікаємо надвір. А звідти – на горище сараю. Там сінник і наша схованка. Схованка офіційна, перевірена і узгоджена зі старшими. Тому тут дозволено навіть ночувати. З горища видно весь наш куток. Зазвичай темний і тихий. Але не сьогодні. Неподалік від гайка, де так насичено пройшов наш день – невеликий яр, в якому є глиняне урвище і болітце. А ще – велика галявина. Саме звідтіль долинає музика, сміх і гамір. Звідтіль блимають полиски світла. Скочуємося з горища і навпрямки, через вже височеньку кукурудзу летимо туди. Ми вдвох – нам весело і не страшно.
В центрі галявини твориться дивовижне! В землю закопаний височенний дерев’яний стовп. На нього надіті пірамідою різнокаліберні покришки. Внизу – величезні (в селі є тракторна бригада), потім від вантажівок, а ще зверху від легковиків. Все те обкладено дровами і все те палає. Вогонь – просто неймовірний. У нас, малих паліїв, кишені яких завжди набити накраденими сірниками, просто дух перехоплює. Вибираємося з кукурудзи і потихеньку прокрадаємося до людського гурту. А їх тут… з усієї Приймівщини зійшлися. І старе… і мале… А наші? Неподобство! Летимо додому.
«Мамо, батьку, бабусююю, там такееее! Все горить! Палає! Все село зібралося! І не тушать, не сваряться, а навпаки сміються! Що ж воно робиться!»
– То це ж Купала сьогодні! То молодьож і гуляє. І ви хочете? Ну, йдіть, тіки не довго, щоб потім вас не шукали…
А чого нас шукати, якщо всі знають, де ми? А ми там, де весело, де гамірно, де в небо злітають міріади іскор, де старші хлопці й дівчата беруться за руки і стрибають через вогонь. Звісно, не через той, що до неба. Навколо нього палають менші вогнища. Зрештою втомлені і щасливі зсипаємося разом з рештою молоді в одну купу. Хтось дістає з вогню запечену в кожушках картоплю, хтось на паличці досмажує огірок. Сало ж бо та хліб, вже давно з’їдені. А хтось дістає з під купи одягу гітару…
Музика лунає не надто впевнено, інколи гравець кидає неслухняні струни і просто барабанить пальцями по деці, але хіба то має якесь значення? Кілька десятків голосів зливаються в один, витягуючи знайомі мотиви сучасних популярних пісень, серед яких найчастіше і найгучніше повторюються куплети секторгазівського «Дзвінка». «Наплевать на ураган, Наплевать на злой туман, Но я приду, ведь ты моя судьба! Пусть одежду ветер рвёт, Ураган пускай ревёт – Я по твоим соскучился губам!» Звук розходиться по яру, плескається в болітці, піднімається разом з іскрами до самого неба. Я піднімаю очі до неба і думаю: «Якщо десь там, наверху, дійсно є Бог, він мабуть теж нам підспівує. Бо інакше не може й бути…»
Зараз, через багато-багато років я кожен раз зустрічаю це свято по-особливому. Для мене в ньому є якась своя особлива магія в найкращому сенсі цього слова. Щось, що стоїть набагато вище наших переконань, вірувань чи релігійних концепцій. Якесь дивовижне відчуття єдності всього сущого. Неповторної гармонії буття, що пронизує і те, що було, і те що є, і те, що ще має бути…
