Межа потрібна лише для того, щоб її долати

Межа потрібна лише для того, щоб її долати

Є в фільмі «Траса 60» один момент, який запам’ятовується надовго. Ви ж бачили фільм? Та всі його бачили. Ну, хто й не бачив, то не так важливо, бо зараз ідеться лише про один момент з нього. Я його чітко пам’ятаю й досі, хоча після першого перегляду пройшло вже років двадцять. Це навіть не подія, не емоція, а розмова. Кілька фраз, в яких вкладається бачення світу смертельно хворого терориста, обв’язаного бомбами. Її суть в понятті межі. І в тому, що сенс розвитку є лише доти, доки лишається бодай один невзятий замок і нездоланий рубіж.

Людина так влаштована, що їй потрібно чогось досягати, чогось добиватися, витрачаючи на це всі свої можливі і неможливі ресурси і зусилля. Якщо цього немає, немає і відчуття реалізації, руху, самоствердження зрештою. Кіношний терорист-філософ торкається ще однієї проблеми нинішнього часу. Вона в тому, що межа ця стала не такою чіткою і простою, як раніше. Сьогодні для того, щоб переступити через себе, недостатньо просто вилізти з печери, або вибратися за межі рідного поселення. Навіть обладнати новенького вітрильника і спорядити його на пошуки Індії не вдасться. Ну, немає вже на карті місцинок, де не ступав залізний чобіт цивілізованої людини. Космос? Океанські глибини? А чи багато існує людей, які можуть дозволити собі білет на Марс?

А хочеться – всім! Більше того, не просто хочеться. А просто треба. Треба і край. Так виникає поняття гри. Коли ми йдемо на компроміс із совістю і домовляємося з мозком, що те, що ми йому можемо дати, насправді і є тим, що йому треба. Я зараз про «танчики» і серіальчики. Тільки ширше. Про світи, які дарує кіно, література і ціла купа найрізноманітніших мистецтв. Причому дарує, як і тим, хто їх творить, так і тим, хто їх сприймає. Про різні тоталізатори і спортивні змагання, на яких глядачі витрачають не набагато менше емоцій, сил і навіть енергії, ніж самі спортсмени. Та зрештою про співучасть в політичних псевдоакціях. Можете не вірити, але коли бабця Парася в селі крутить ручку радіво, щоб краще почути депутата, вона бере активну участь в законотворенні. Вона долає свою межу. Як є доланням межі і будь-яке хобі зрештою. Саме туди відправляється більшість «обезмежених» сучасністю людей у пошуках свого Рубікону, який неодмінно потрібно долати, щоб хоча б залишатися собою.

А зараз обідне скажу. Більшість помиляється. Завжди. Навіть не тому, що нерозумна. Просто на те вона й більшість, щоб стати постаментом для меншості. У цьому випадку теж. Тому, що межа існує не для задоволення, а для розвитку. А якщо розвиток замінюється ілюзією, то він не справжній. І свідомість це знає. Саме тому від всякого ілюзорного пошуку межі настає похмілля. Сумне і сороміцьке. Будь-яка книга, фільм, композиція чи навіть комп’ютерна іграшка рано чи пізно завершується. Після виборів у електорату лишаються лише брендовані пакетики, блокнотики з кепочками, а баба Параска після того, як вимикає приймач, іде терти свиням, щоб не кричали як різані. І йде баба швиденько до свиней, тре їм буряка, а в голові вертяться події державного значення. Події, на які вона не може вплинути. Як і будь-який «гравець», коли виходить із гри.

А зараз ще обідніше буде. Більшість помиляється не тому, що «так склалося» або «нє ми такіє жизнь такая», а тому що просто ледача. Бо не хоче долати межу в тому часо-просторовому відрізку, в якому живе. Бо хоче долати її так, як Ванька-Дурник в російській казці – не злазячи з печі. З печі злазити холодно і неприємно. Коли злазиш з печі, маєш величезний ризик назад вже не залізти. І тому не тільки ліньки, а ще й стрьомно. І що робити? Злазити.

Мужик з бомбами з «Траси 60» помилявся. Точніше він надто поверхово дивився на цю проблему. Межа насправді існує. І вона не десь, а скрізь. Вона там, де й була завжди – за рубіконом власної зони комфорту. Сьогодні, в епоху цифрових технологій і супутникового зв’язку, запросто можна знайти місце, де не ступала нога… твоя власна. І це ні разу не Автострада 60, Каліфорнія епохи Амеріго Веспуччі. І навіть не міжгалактичний борт Ентерпрайза. Це місце може бути на твоїй кухні, де з учора лежить купа немитого посуду. Вона запросто може бути на твоєму робочому столі в учнівському зошиті із нерозв’язаною задачею чи в абонементі в спортзал, в якому ти давно мрієш скинути кілька зайвих кіл. Вона тут і зараз. Варто лише злізти з печі і го’ ставати хоч на один дюйм краще за себе вчорашнього. Хоч в чомусь. Навіть якщо тобі вже перевалило за десятий десяток і той дюйм дуже схожий на останній.

Хто зрозумів, про що ця купа слів, то я вас щиро вітаю. Вітаю зі святом… Знань. Бо Знати навіщо ти живеш і що робиш ти це недаремно, то мабуть і є найпотрібніше знання на світі. А ще початок осені, нового навчального року і ще чогось там (можете самі придумати свій стартовий відлік часу) то є класна нагода написати свою власну пісню про «трєтьє сєнтября», тільки з позитивним і мотивуючим сюжетом!

 

 

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x