…Я стою біля вікна і дивлюсь на вулицю. В мене вікна виходять на супермаркет. Люди несуться туди, як шалені, вивозять із магазину і завантажують у машини пакети. «Може, й мені щось треба?» – думаю собі я. Але діти ще сплять, куди я піду. На кухню. Я піду на кухню, подивлюсь, що там у мене є. Є крупи, фрукти, овочі, сіль, цукор, молочка, олія. Все є, щоб кілька днів не вмерти з голоду. А далі – а хто зна, що буде далі? Ще кілька годин тому я знала, що сьогодні підпишу два хороших договори, матиму цікаві проєкти на найближчі кілька місяців. А зараз… Зараз я, схоже, взагалі без роботи. Тож побережу гроші.

…За кілька днів йду по тому супермаркету з дітьми. Полиці порожні. Нічогісінько нема. Останньою буханкою хліба поступаюсь дідусю. А сама щось спечу. Купила що було. Підставку під ложку на кухню. З маками. Дуже личитиме до кухні. Буде символом, що я тут, нікуди не тікаю. Вже дві ночі діти мої спали в бомбосховищах. Садочок і школа не працюють. Я без роботи. Знову тривога – сил нема іти до сховища – сидимо в коридорі «за двома стінами». Без упину читаю новини. Одна подруга телефонує, друга, третя, брат… Всі радять виїжджати. Діти просять їсти, я виходжу на кухню і просто у вікні бачу три винищувачі. Знов ховаюсь «за дві стіни».

Мені треба огледітися, це моя реакція на стрес – я завмираю. Що мені тут робити? Сидіти в коридорі? Бігати до сховищ? Полювати на продукти? Подруги кажуть, що їжу привезуть. Не хочу бути нікому тягарем. Чергова пропозиція виїхати – і я збираюсь за пів години. Їдемо. У кишеню на автоматі кидаю ключі. І постійно перевіряю, чи вони на місці. Мені здається, що за кілька годин весь жах навколо закінчиться – і я повернуся додому. Не віддаю ключі братові на зберігання, а беру з собою. Я їду в гості. До родичів у Польщу, до друзів в Італію. На пару тижнів. І повернусь.

Я їду в машині до кордону. Одною рукою стискаю руку молодшої доньки, в іншій – ключі. Стараюсь їх не випустити з рук. На шляху – черги на блокпостах, згорілі машини, сліди від снарядів на полях і дорогах. Так не може довго тривати, думаю собі. Скоро відчиню двері додому.

Ми в Італії. Інші жінки з дітьми, які виїхали з України, швидко шукають дітям садочки і школи, «поки є місця». Стараюсь ні з ким не говорити, бо те ж радять і мені. Наполегливо радять. «І знайдемо тобі роботу», кажуть. Я розумію, що мають на увазі некваліфіковану працю. Я поважаю будь-яку працю, але в мене є ключі – ніби від попереднього життя. Я відчиню ними двері в життя до 24 лютого. І все стане на свої місця.

За кордоном до мене прийшов день народження. З самого ранку в голові статус не іменинниці, а біженки. Жену від себе цю думку. Я не емігрантка, кажу собі, я тимчасово приїхала в гості. Мені є куди повертатися і я зроблю це за першої ж нагоди. В мене є ключі.

Щойно я виходжу на прогулянку з тимчасового італійського помешкання, перевіряю, чи не забула ключі від нього і від черкаської квартири. Мені здається, що я поїду в Україну дуже стрімко – прямо з дитячого майданчика: сміх та й годі. Я стискаю ключі в кишені щоразу, коли думаю про Україну. Тобто постійно. Ношу ті ключі як талісман. Іноді серджуся на себе за таку дурницю, намагаюсь сховати ті ключі десь у валізу. Але ж ні. Знов дістаю. Хіба що не сплю з ними – вони постійно в кишені. За 4 місяці ми бували в Польщі, Італії, Німеччині, Чехії, Угорщині. І ще в кількох країнах транзитом. І всюди були зі мною ключі в кишені, а іноді навіть під подушкою. Хоча навіть гроші і документи я під подушку не клала.

Надворі теплішало, я мусила ходити без верхнього одягу і не мала кишень для ключів, але однак тримала їх при собі.

Ключі були про те, що мені є куди повертатися. Що я відчиню квартиру, в якій речі, які я не поклала в тривожну валізку. Верошкин хрестик. Фотоальбоми. Подвійне ліжко для дівчат, зроблене на замовлення. І шафа з зображенням Діснейленду. Там мій ноутбук, який я не взяла з собою, бо роботи ж нема, але здається, що в ньому все моє професійне життя. Там величезна дитяча бібліотека. Там дитячий посуд із зображеннями персонажів, які в різному віці любили. Там ростомір. Коробочки із першими речами дівчат. Сила-силенна їхніх іграшок і ляльковий будиночок. Велосипед, гіроборд, біговел, самокат… І на перший погляд – це просто речі. Але насправді то було наше життя «до».

Я повертаюсь додому. Тягну на четвертий поверх без ліфта, хай йому трясця, валізу, в якої дорогою відпала ручка. Так, я тепер знаю, що таке валіза без ручки. Але несусь я туди, наче в мені якась Гераклова сила. Бо зараз дістану з кишені ключі. Відчиню двері. Там застигло життя, яке було «до».

Через пару місяців нас виселять з тієї квартири. Я віддам ці ключі, не ховаючи сльози. Ми переїдемо в іншу квартиру. З якої знову подамося за кордон ще через пару місяців. У новому помешканні я недбало кину ключі на тумбочку. Я не переживатиму їх загубити, бо пам’ятаю, що у подруги є ще одна в’язка. Я точно знаю, що повернуся. Я знаю, що мені є куди повертатися. Навіть якщо нам знову доведеться звільнити чергове тимчасове житло. Дорогою ми розгубимо частину речей. Але не вони були нам домом. А ключі від дому – то далеко не холодний метал. Ключі від дому – десь у серці. Я зрозуміла, навіщо стискала в руках ключі. Я хотіла матеріалізувати свою віру. Іноді, щоб зміцнити свою віру, треба час. І щось, за що можна триматися. Я огледілася. Зміцнила свою віру в свою батьківщину. І іноді, коли з’являються сумніви, я стискаю уявні ключі і відчуваю, що моя Україна зі мною.

Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції