НА КРУЧАХ ДНІПРОВИХ…
Є дати, які у пам’яті не стерти. Бо у цих датах немало болю і щирого хвилювання. І для окремих людей, і для цілого народу. І як би не змінювалися політичні орієнтири, мужність, виявлена у бою – це щось святе і нерозмінне! Як би стрімко не вирували літа. Отож і вірші написані колись, а не тепер, як мені здається, і не втратили, і не втратять свого значення.
ТУТ, НА КРУЧАХ ДНІПРОВИХ, ГРИМІЛИ БОЇ
А ми підемо, мила, до тихих висот
Там, де пам\’яті цвіт полум\’яний.
Тут у будні і свята буває народ,
Червоніють рікою тюльпани.
Тут, на кручах Дніпрових, гриміли бої,
Піднімались в атаку солдати.
І цвітуть небеса, ніби очі твої,
І вітри бенкетують крилаті.
Не вернулись з війни в кого брат, в кого – дід,
В кого – батько, а в кого – знайомий.
І за вітром летить вишні ранньої цвіт –
Невагомий такий, невагомий…
Постоїш, помовчиш… Скільки в тебе думок!
У холодні вдивляєшся плити.
Ще не раз нам сюди свій направити крок,
Свої голови мовчки схилити.
Тут, на кручах Дніпрових, гриміли бої,
Піднімались в атаку солдати.
І цвітуть небеса, ніби очі твої,
І вітри бенкетують крилаті.
Осмислення тих чи інших історичних подій, вагомості впливу окремих особистостей на ті події є важливим і для днів теперішніх. І для трактування подій, що відбуваються сьогодні. І більше того, навіть для аргументації тих чи інших політичних мотивів. І на цій дуже непростій ниві немало і відвертого пересмикування. Особливого з боку нашого недружнього сусіда.
Але ж… вдивляючись у такі знайомі, а для когось і рідні імена, що несуть у собі козацьку славу українців, які загинули у ті роки, не можеш не усвідомлювати, що ці імена болять нам і крізь десятиліття.
ЩЕ – ЗОРЕЮ! – ОЗВЕТЬСЯ БАНДУРА…
Мужність серця була нам – як зброя! –
У хвилини розпачливі, злі.
Скільки ж їх, тих, що – смертю Героя… –
На своїй, українській землі!
Коли ранок розквітне похмуро –
Сивиною важкою крила… –
Ще – зорею! – озветься бандура,
Ніби рана, що не зажила!
А було – і недолі, і крові!
І бої… І жорстокі бої.
Громом! Бурею… – хвилі Дніпрові,
Як, бандуронько, струни твої!
А літа простелились розлого,
Вдаль лягли – як тоненька струна!
Та була в нас, була – Перемога…
Та, що й досі серця нам єдна!
Коли ранок розквітне похмуро –
Сивиною важкою крила… –
Ще – зорею! – озветься бандура,
Ніби рана, що не зажила!
Пам’ятаймо нашу власну історію. Не забуваймо її! Бо історія – це нелегкий життєвий досвід. І щоб наш майбутній досвід був менш кривавим, ми не повинні нічого забувати.
