3. Проблемний спадок
Перепрошую за набридливість, але мушу закінчити цей триптих. Нам лишилося довідатися про забудову «хрущовками» Черкас та їхні перспективи як таких. Але напевне – вже інакших. Колись то мусить статися, але тепер – точно не скоро.
З першим завданням допоможе впоратися місцева періодика часів самого Микити Сергійовича, з другим… То не більш як футуристичні фантазії тривалістю років отак з 15 у самій лише збудженій фазі. Загалом же над питанням «що з ними робити» почали міркувати ще перед 1980-ми. З комунізмом не склалося, на потік вже стали «брежнєвки»… То будинки від 9 до 16 поверхів з квартирами від однієї до п’яти кімнат на 24 – 80 квадратах. Із ліфтами й сміттєпроводами. Теоретично – покращеного планування. Практично – часто значно гіршої якості. Принаймні, спеціалісти кажуть, що раптом би яка глобальна техногенна халепа, то хрущовки стоятимуть значно довше. Тож спочатку «хроніки», вибірково.
9 квітня, 1959 рік: «Незабаром в степу за Черкасами виросте селище робітників заводу штучного волокна. Тут простягнуться рівні, прямі квартали, забудовані багатоповерховими будинками. Будівництво нового селища вже почалося. Закладено кілька чотириповенрхових будинків. На одному з них йде кладка стін третього поверху».
28 листопада, 1962 рік: «Мине час, і черкаська набережна стане ще красивішою, вздовж неї виростуть багатоповерхові будинки. Причому, це справа не якогось віддаленого майбутнього. До здійснення намічених планів приступлять вже зовсім скоро.
Наступного року почнеться будівництво на відрізку набережної від річкового вокзалу до вулиці Орджонікідзе. Тут передбачається розмістити понад 10 тисяч квадратних метрів житла. Зауважимо, що це буде лише першою чергою забудови припортового району.
Архітектори багато думали над вибором раціональної схеми проектування житлового масиву. Зупинилися на принципі так званого вільного планування. Будинки при цьому розміщуватимуться таким чином, що не закриють від міста моря.
Все будівництво в цьому районі вестиметься з великих панелей, збірного залізобетону.Черкаський комбінат крупнопанельного домобудування, як відомо, випускає будинки однієї серії. Але і в таких умовах цілком можлива різноманітність в архітектурі».
15 травня, 1964 рік: «У припортовому районі Черкас споруджується один з перших у місті мікрорайонів. Згідно з генеральним планом забудови його, тут буде багато великопанельних жилих будинків на 22 тисячі квадратних метрів житлової площі. В центрі району розташується великий парк-сад, до якого примкне середня школа на 900 учнів зі спортивним майданчиком. В різних місцях серед жилих будинків буде споруджено три дитячих садка-ясел на 900 дітей. Тут буде багато різних магазинів, підприємств побутового обслужування.
Дахи жилих будинків перетворяться у відкриті тераси, на яких під барвистими навісами влідку розмістяться кафе. Звідси відкриваються мальовничі пейзажі на місто-сад і Кременчуцьке море. Велика увага приділяється озелененню дворів і особливо прибережної частини масиву».
У квітні 1966 року розпочалася «епоха Брежнєва» і, як то мовиться, – «відчуйте різницю».
12 вересня, 1968 рік: «Технічна рада обласного відділу в справах будівництва і архітектури затвердила проект детального планування припортового району Черкас. Проект цей розробили спеціалісти Державного інституту проектування міст в Києві. Забудову припортового району, як і раніше, передбачається вести інтенсивно. Тут виникнуть кілька нових мікрорайонів з громадсько-торговельними і культурними центрами. Велике місце в практиці забудови займе спорудження будинків з підвищеним числом поверхів – 10, 12 і більше».
Минули десятиліття. В більшості «хрущовок» жили вже або нащадки колишніх новоселів, або частіше – зовсім інші люди. З тієї простої причини, що нове покоління навіть не зіткнулося з квартирним питанням, а просто таки вперлося й нього лобом. Первинка, вторинка, іпотека, біржі нерухомості… І схеми, схеми… Те, що раніше було до шмиги простій домогосподарці, стало компетенцією цілої колонії паразитів, які налипли на просту дію купівлі-продажу житла.
І уявлення про нього теж змінилися. Добре, якщо тобі якось вдалося розжитися на нове власне. Гірше, коли вистачило лише на вторинку, в нашому випадку – на «хрущовку» – та на кілька глянців з модними інтер’єрами на решту. Почалися тотальні перебудови квартир, а позаяк не всі інженери і що гірше – навіть не всі дружать з головою, то нерідко з поганими для всього будинку, мінімум – під’їзду, наслідками. Правило «Мій дім – моя фортеця» на багатоквартирні будинки ніколи не поширювалося, але оскільки воно міцно сидить в голові з часів персональних хат-мазанок, то тепер трапляється всяке. І буде такого ще більше, бо тепер можна всьо порішать. Навряд доживемо до того часу, коли «хрущовки» самі собою почнуть падати від віку. А от качнути їх із середини і мати такий результат – то запросто.
З початком 2000-х зайшла мова про необхідність вирішення проблеми «хрущовок». Питання руба, не менше. Плановий термін їх експлуатації давно сплинув, а поточні ремонти поглинали стільки коштів, що з «тяжкою спадщиною» вирішили прощатися. Багато галасу було… Той хайп тривав зо пару років, і зрештою будинки вирішили модернізувати. Ті панельні, що з’явилися у 1955 – 1970 роках мали прослужити ще 15 – 20, а до 2025-го від них не повинно було й сліду лишитися. Цегляні – надійніші: 100-літній вік самої «коробки» для них не критичний, тож в перспективі – реконструкція у 2015 – 2030-х роках і подальша служба до 2060 – 2070-х.
Визначили навіть в Черкасах такий експериментальний будинок. Панельниу чотириповерхівку початку 1960-х за адресою вулиця Рози Люксембург, 155. На 2004 рік вона мала затверджений усіма інстанціями проект реконструкції: передбачалося зміцнення стін, повна заміна мереж, перебудова даху на класичний «трикутником», добудова мансарди, утеплення… Зізнаюся, мені не відомо, чи з’явилася тоді в Україні бодай одна «нова хрущовка».
Минуло ще 7 чи 8 років і в часи Миколи Азарова й Бориса Колєснікова про все це діло теж досхочу набалакалися. Щоправда, тоді більше йшлося про нові сендвіч-панелі з поліуретаном між стінками, з яких у новому тисячолітті свої робітничі квартали будували французи й італійці.
Новий 7-річний цикл, слово бере Лев Парцхаладзе і вкотре озвучує 20 років як усім відоме. Але тепер «хрущовки» реанімувати наче ніхто й не збирається, тільки зносити, бо забудовникам уся ця шарпанина комерційно абсолютно не цікава. А от поставити на місці 5-поверхівки 25-поверхівку – інша справа, на таке можна підписуватись. Треба лише, аби мешканці будинку пішли на зустріч. Всі 100% точно не підуть, то достатньо буде 75%, а згодом і половини. Люди в «хрущовках» живуть небагаті, тому забудовник легко отримає потрібний результат «волевиявлення». Але все це знову – у віддаленій перспективі. Вкотре.
Та як би не було, питання «хрущовок» залишається відкритим і з кожним циклом болючішим. Нинішні слуги народу до нього ще не дісталися, та мали б, бо така традиція. Однак наймовірніше, що теоретичні викладки вирішення проблеми комплексно так ними й залишаться, і в кожному місті «на власний муніципальний розсуд» з «хрущовками» працюватимуть «точечно». Адже будь-яка державна програма в Україні – це щось до межі непевне.
