Воєнний стан − трохи більше року.

Я добре пам’ятаю аргументи попередніх 8 років, чому не можна вводити воєнний стан. Окрім основного – «бо ніхто нам не оголошував війни, якщо запровадимо воєнний стан, то нападе ще більше» − який тепер множимо на 0, був іще такий: «Воєнний стан − це ж усе повинно запрацювати на потреби армії, машини всі забиратимуть для армії, у квартирах ваших житимуть військові, підприємства всі переорієнтують на оборонку». Цей аргумент можна теж помножити на нуль. Із того, що згадаю, на початку воєнного стану трохи забирали машини в п’яних людей нібито на потреби ЗСУ. Втім, жодного разу не бачила звіту, що ті машини доїхали до передової.

Так, звісно, багато приватних ініціатив допомоги армії, на яких багато-що тримається. Але попередні вісім років я собі воєнний стан уявляла так: є проблеми з харчуванням у військових, то зобов’язали кілька ресторанчиків вирішити цю проблему − і нема проблеми; є проблеми із одягом чи спальниками − зобов’язали швейні підприємства переорієнтуватись, щоб волонтери не вигрібали за кордоном всі запаси, які є, і витрачали купу часу і засобів на логістику і доставку. Я теж, звісно, люблю тут в тилу поїсти не вдома і купити нову сукню доньці, але ж, …ляха, війна взагалі-то, і поки одні жертвують життям, інші не жертвують ніякими благами цивілізації, хоча безумовно донатять, але це не одне й те ж саме.

Про витрачання місцевих бюджетів, які зросли в рази за рахунок оподаткування зарплат військових, − епізод з цієї ж опери. Витрати на благоустрій і різні атрибути мирного життя, без яких узагалі-то можна обійтися, тільки посилюють у пересічних громадян ілюзію, що все ок, війна не така вже й страшна, життя одне, і якщо вже його і жити, то красиво. Але це нонсенс, бо це як сказати дитині: «так, у тебе війна забрала тата/маму, зате подивись, який красивий квітничок і травичка скошена на майданчику». Казати «вони гинуть для того, щоб ми жили» − це цинічно дуже, бо нібито нормалізує їхню загибель, наче так і треба, але ж ніяк не спонукає до дії − зробити все, щоб вони гинули менше. Бо в середньостатистичній українській сім’ї не стоїть вибір − купити бронік члену родини на передову чи зробити ремонт на дачі, чи не так?

От міський бюджет − він як сімейний, тільки великої сім’ї, яка називається громадою. І перекоси, коли одні збиваються з ніг, щоб забезпечити потреби своїх же членів сім’ї/громади, які не в з власної забаганки живуть в окопах, всім необхідним, а інші витрачають гроші на умовний ремонт, щоб красиво було, − дуже ріжуть око і обурюють. Шкала злості на цю ситуацію іноді сягає рівня злості на країну-сусіда. Я б дуже хотіла, щоб це змінилося. Щоб перед кожним рішенням про те, на що варто витратити гроші громади, на одну шальку терезів ставили потребу міста із питанням «чи можемо без цього обійтися?», а на іншу − потребу військових із аналогічним питанням. В адекватних людей вибір буде очевидним.

Я до того, що систему треба міняти. І закликаю черкасців підтримати петицію Ярослав Нищик. Бо в нас війна. Бо в нас воєнний стан. Як казав якийсь класик на тренінгу успішного успіху: гроші у всесвіту є, треба їх тільки взяти.

http://rada.ck.ua/petitions/web/2061…

Читайте більше новин у нашому телеграм-каналі − https://t.me/novadoba