Про існування спеціального дня, коли коханим дарують подарунки, я дізнався десь так в класі сьомому. Просвітив мене, напівграмотного в цих справах пострадянського хлопчака, такий собі мегапопулярний в окремих колах журнал «Однокласник». Аж зараз холоне серце, коли пригадую, як я потай від батьків вирізав ножицями із маминого манікюрного набору оту кривеньку листівочку, що більше була схожа на яблуко, ніж на серце. Як лівою рукою (щоб не дай Боже не розшифрували) писав привітання дівчинці з паралельного класу, з якою сидів поряд на англійській. (Охочих вивчати мову, яка на початку 90-х лише набувала популярності, було не багато і групу «англійців» збирали по крихтах із усього потоку.) А потім було найстрашніше. Мені не довелося бачити, як працюють професійні сапери, але здається, я тоді ніс той змоклий у тремтливих руках підлітка шматочок червоного паперу з більшою пересторогою і обережністю, ніж вони транспортують активну міну. От їй же Богу не знаю, чого було страшніше: того, що засічуть і висміють друзяки, чи того, що за цим ділом застане ВОНА! Прокрався ще до початку уроків. Поклав у портфель – і драла, аж вуха лопотіли.

Думалося, що ця історія вже ніколи не згадається. Але, ні. Учора приходжу додому і бачу дивовижну картину. Мої нащадки активно працюють ножицями. Так делікатно, чисто по-пацанячому, запитую старшого: «Чо, валентинка?» – «Угу» – «Однокласниці» – «Двом» – «Опа! Красавчик!» – «Сам такий! Вчителька сказала, якщо не зроблю, то зауваження напише в щоденник». Отут то я й сів.

А скажіть-но мені, любі мамусі і татусі, ваші дітки теж у добровільно-примусовому порядку учора весь вечір виготовляли валентинки за дорученням мудрих педагогів? Я конешно понімаю, дітей треба долучати до прекрасних традицій, учити любити і бути любимими, але мені здається трішки дивним, коли хлопчикам роздають перелік дівчаток, яких вони мусять привітать, а дівчаткам – хлопчиків. А якщо моїй дівчинці подобається зовсім не той хлопчик, якого їй вручили. Вона має оголосити на весь клас про свої вподобання і заявити, що буде робити валентинку лише для нього? А якщо моєму хлопчику наразі подобається лише Осока Тану із Зоряних Воєн, бо вона відмінно володіє лазерним мечем і може лівою п’яткою з розвороту вирубити за раз двох дроїдів? Хтось скаже, що я придираюся. Може й так. Але мені здається, що якось воно трохи не ліпиться оте перше тремтливе дитяче кохання до виконання плану виховних заходів. Ні, я ж і сам маю педагогічну освіту й усвідомлюю, що педагогові хочеться, щоб по краплі уваги отримала кожна дитина. Але ж, людоньки, воно ж якось не так має робитися! Ну, не так же! Чи це я чогось не розумію?