У майстерні заслуженого художника України, відомого черкаського скульптора Віктора Крючкова сила-силенна старожитностей. Утім, гостьовий диванчик все ще помітний. На нього і вмощуємося. Віктор Григорович пропонує традиційний тут карпатський збір: цього разу – базарний, але зазвичай розживається різнотрав’ям у горах, коли в компанії Івана Фізера відвідує його рідні місця для участі у планерах або й просто «для здоров’я». Дістає «кришеники»: печиво абстрактної форми, зате дуже смачне.
Майстер розгладжує свої пишні сиві вуса і, ледь посміхнувшись, починає здалеку. «Та хто його знає, над чим працюю. Піаніно ось в музеї оглянув, трохи буде біля нього роботи. Як би то… У моєму випадку працювати й жити – одне й те саме. Буває, що мозок й уві сні якусь роботу прокручує».
Допоки Віктор Григорович проціджує запашний золотавий напій, скажу, що то за інструмент. Наприкінці минулого року його подарувала краєзнавчому музею черкащанка Вікторія Духота, відома багатьом як засновниця місцевої школи танго та ініціаторка соціального проекту «Вуличні танці». Місце виготовлення піаніно кінця ХІХ століття – Берлін, Лейпігштассе, 110 (нині то урядовий квартал). Коментарі, як то кажуть, зайві.
«До цього з носом козацького човна грався, ще раніше подніпровськьку ікону реставрував, перед тим довго робив ескізи, то як нотатки на майбутнє. Поп’ємо ось чайку – візьмуся за медаль чи плакету (виріб, зазвичай прямокутної форми, з металу або дерева, укритий тонким шаром металу для оздоблення й захисту). То ніяк не надумаю до Ольги Михайлівни в музей «Кобзаря» вибратися. А треба ж, ювілей на носі. Тобто аж два: спочатку Шевченка, а в травні й самого музею. Є задумки, а часу обмаль…», – нарешті береться за глиняного кухлика митець.
Класичного інтерв’ю я не планував. Бо коли Віктор Григорович чує те відповідальне слово, а ще й бачить диктофона, відповідати відмовляється. Мовляв – «все нормально, дякувати Богу – живий-здоровий, працюю, що розказувати?» То позаяк ділитися «ювілейними» темами поки не уповноважений, повідомлю таке.
Відтоді, як 1990 року Віктор Крючков вступив до Гільдії українських медальєрів, у жанрі цих мініатюр він став великим і визнаним майстром. А таких митців у нас в рази менше, аніж просто художників чи скульпторів.
Більшість медалей і плакет у доробку Віктора Григоровича присвячені Тарасові Шевченку. «Музей \”Кобзаря\”», «В Черкасах», «В неволі тяжко», «А серцем лину на Вкраїну», «Минули літа молодії» – то вже класика жанру.
А ще він – затятий «шевченкіанець». Колекціонує усе, пов’язане з іменем Кобзаря, але випущене чи відкарбоване у догривневий період (тобто до 1996 року) або ж за межами України. «На теперішнє грошей не вистачить», – пояснює буденно. Бо й справді: нині як не монета – то золота, як не поштове приурочення – то блоком, у рамочці, й зазвичай не за одну сотню гривень. А ще ж чашки, блокноти, футболки, значки і медалі… Тут я його розумію: якщо колекції не видно кінця, то це просто накопичення. Але говоримо і про це.
– Навідуюсь на «балку» (щонедільне зібрання колекціонерів біля «Дружби народів»), аякже. А раптом хто старого Тараса принесе? Таке все ще трапляється. Тому що – скажу «страшну річ» – у Союзі за тиражуванням у той чи інший спосіб Тарас Григорович поступався хіба Пушкіну і Толстому. Про Леніна не говоримо, про ідолів не йдеться. Самих марок із портретом упродовж 1939–1989 років було випущено 10 різновидів. А ще пам’ятники, картини. З 1961 року тему доповнили Болгарія і Чехословаччина, і пішло діло. Настільки мені відомо, межа філателістичного поширення Шевченка – екзотичний Парагвай. У 1989 році на Московському монетному дворі відкарбували ювілейний рубль до 175-річчя. Із 1995-го й дотепер Тараса Григоровича вперто друкують на придністровських «грошах». Вже й пам’ятник біля університету в Тирасполі був, і кілька разів портрет оновлювали. То тамтешні сепари так демонструють багатонаціональність самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Правда, з грамотністю у них не дуже. То свій банк обізвуть «ПрІдністрІвським», то, через 10 років «помітивши» помилку, виправлять на «ПриднЕстровський республИканський банк». Та то їхні проблеми. Але для колекції така «екзотика» не зайва. А скільки сувенірної продукції пішло з Черкас і промислових райцентрів! Значків з Машбуду, чеканок із ЗТА, усіляких виробів із «Аврори»! Такого чи іншого Шевченка маю з Канади, Австралії, Аргентини. Однак то не я один таку нішу знайшов. От приходь у неділю, прислухайся. Народний тренд навіки! Ні, таки йдемо в музей «Кобзаря», – зваживши ситуацію, вирішує Віктор Григорович. «Сьогодні ж саме вихідний, а Ольга Михайлівна на місці. У мене до неї справа. Чи у неї до мене, тут уже не розбереш. Та й тобі цікаво буде. Ще ж і хлопці мають бути, збираємося, коли відвідувачів немає. Каталог шевченківських марок бачив? Свіжесенький, 2018 року. Ні? Ну то пішли».
Від майстерні до музею – 100 метрів шляху разом зі сходами. Допоки теревенимо про те-се, переповім вам одну дотичну до теми історію, свідком якої пощастило бути. Розпочалася вона майже 180 років тому у петербурзькій друкарні пана Фішера, а скінчилася 18 квітня 2015-го на черкаському Головпоштамті.
Тож 18 квітня 1840 року такий собі чиновник Корсаков, один зі стражів основ самодержавія, підписав квиток на друк першого видання «книги книг» українців, шевченкового «Кобзаря».
Книжка як книжка, вісім поезій на 114 сторінках: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». При початку – офорт за малюнком Штернберга: співець-кобзар із хлопчиком-поводирем. Наклад – 1 000 примірників, виданих зусиллями полтавського поміщика Петра Мартоса та поета Євгена Гребінки. Справді зусиллями: Шевченко впирався до останнього, вважаючи, що його писанина не вартує клопотів поважного товариства.
А вже 1847-го, після арешту Шевченка, на збірку почалося справжнє полювання. Та заборони й вилучення книги нічого не дали – за час, що минув, вірші Тараса стали воістину народними.
Наші дні. 12 січня 2015 року, Черкаси. Завідувачка музею «Кобзаря» Ольга Шарапа і тодішня директорка обласного краєзнавчого музею Алла Кушнір зважуються на незвичне (аби не сказати – зухвале) прохання: надсилають Голові редакційно-художньої ради з питань видання поштових марок, маркованих конвертів і карток в Україні Костянтину Савченку клопотання про проведення у центральному поштовому відділенні Черкас спеціального пам’ятного погашення конверта «175 років з дня виходу першого «Кобзаря». Річ у тім, що певною мірою таке прохання зіставне з бажанням легально відкарбувати обігову монету десь поза межами монетного двору. Спецпогашення «Укрпошти» виконують у Києві, на «найголовнішому Головпоштамті» країни, і це, фактично, безальтернативно. Вітчизняні, а почасти й зарубіжні філателісти відслідковують такі події через тематичні плани спецпогашень. Їх ухвалюють задовго до початку календарного року. Тож Ольга Михайлівна та Алла Миколаївна ризикнули спростувати ще й це правило. Та «хто не ризикує…»
І, зважаючи на абсолютно виняткову причетність до події саме нашого, відомого на увесь світ як «музей однієї книги» культурно-просвітницького закладу, керівники «Укрпошти» вчинили так само абсолютно винятково: пішли назустріч клопотанню. Власне – поїхали: з конвертами і спеціальним штемпелем. Хтозна, з якими думками, але встигли на подію й авторитетні колекціонери. Так «авантюрно» Черкаси увійшли в історію вітчизняної філателії.
Чимало з того, що відбулося, пересічній людині видасться незрозумілим. Чи варте усе воно отакого «квесту»? З позицій раціональності – непевне, ні. Але з погляду доцільності захоплення взагалі ніяк не пояснюються. І хто їх має у будь-якій площині самореалізації, це зрозуміє. А того дня в музеї «Кобзаря» гостей зустріли ще й розкішною філателістичною виставкою, присвяченою увічненню Шевченка в поштових мініатюрах трохи не за ціле століття: перша марка УНР номіналом 20 гривень датована 1920 роком.
Не поминай всує, та – Господи, як же славилися Черкаси своїми філателістичними виставками колись! Скільки дорослих і малих збирали марки! Школярем жодного разу не минув спецкрамниці «Філателія» у 4-поверхівці між «Черевичками» і драмтеатром. Звісно, моя колекція була всуціль «дитячою», безсистемною, але й солідні чоловіки тоді з головою поринали у поштове надбання цілого світу. Великий друг «Нової Доби» Лев Хмельковський, директор кінотеатру «Дніпро» Олександр Люндовський, невідомий мені добродій В. Дудник, прізвище якого часто згадують у контексті філателістичних виставок у Черкасах. Це ж десь тоді Лев Костянтинович побував на Мангишлаку та слідом написав п’єсу «Агата» про нещасливий роман Тараса Шевченка й Агати Ускової? Артисти драмтеатру озвучили її для обласного радіо, монтаж програми зробила Тетяна Черевишня. От би знайти той запис та прокрутити на «Росі» у дні 205-річчя…
Повільно йдемо, зате швидко думається. Ось і красиві, задекоровані композиціями, двері музею. Але ж тротуар… Трясця, а не хідник. Чи не той це «рідний» асфальт, в який на відкритті закладу спекотного 19 травня 1989 року вгрузла підборами Ольга Михайлівна? Можливо, бо на 30-річний асфальт можна натрапити лише у нас. Далі – мощення, за рогом дорога теж не біда, а тут як пороблено. От цікаво – хоч з нагоди ювілею місто позбудеться такої ганьби?
Не буду хвалитися, але про черкаську скарбницю Тарасового слова мені відомо чимало. Більше навіть про її дещо несподівану з’яву на розі вулиць Свердлова і Урицького. Бо спочатку бачилася вона у будинку біля на той час нещодавно відкритого магазину «Природа» по Фрунзе (ох же й шанували тут революціонерів, аж занадто). Зо пару десятиліть той будинок навіть меморіальна дошка прикрашала – мовляв, тут у липні 1849-го… То перша дика помилка: Тарас Григорович перебував у Черкасах у липні 1859-го. Та ще й з’ясувалося, що особняк місцевого юриста Вацлава Кринського прикрасив старі Черкаси аж 1907 року, тобто через кілька десятиліть після смерті Шевченка.
А ось у будинку Цибульських 1859 року поет справді провів кілька липневих днів і ночей. Але на середину 1980-х у ньому, докорінно видозміненому на початку ХХ століття, комфортно облаштувалися крамниці «Вишивка», «Військова книга» та перукарня для повного щастя, а в підвалі, пригадується, вирували пристрасті біля ігрових автоматів: ще тих, перших, по 15 копійок за гру.
І як Ользі Шарапі (до слова, – треба було раніше сказати, бо може хто не знає, – праправнуці Шевченка по братові Микиті) вдалося зрушити з місця все оте діло з музеєм – не поспіхом розповідати. Нехай у травні, дай Боже дожити усім при здоров’ї.
Ми знову за столом, уже з кавою. «Робоча нарада у широкому колі», бо тут ще творче братство шевченківців у складі Івана Фізера та Миколи Васильєва. Бракує лише видавця Олександра Третякова, який завше, як тільки може, підтримує музей поліграфічною продукцією. Звісно, говорять про прийдешнє 30-річчя та як зробити його пам’ятним для громади, бо з коштами, як завжди, біда: кілька років поспіль тут не бачили жодної державної копійки. Від імені «Нової Доби» я обіцяю присутнім найповніше інформаційне сприяння, трохи «підслуховую секрети», та більше зосереджуюся на подарованому Ольгою Михайлівною філателістичному каталозі…
