Перед Великоднем ми традиційно ревізуємо кошики. Не ялинка, щораз новий не потрібен, але коли на базарі аж стільки тієї «ритуальної краси», не гріх й спокуситися. Ну який «гріх», це ж Божий празник!
Наповнювати їх, правда, дедалі дорожче. От і цього року вийде на третину витратніше, ніж попереднього, а перед тим те саме було. Сумніваюся я, аби Господь давав якісь вказівки, що в тому кошику має бути, та так вже повелося. Й так у нас тут виходить, що в кого найупакованіша корзина – той найбільше його любить…
Тепер кошики на черкаський базар привозять як з ближніх країв, так і з далеких. Раніше ж все було навпаки. І не те щоб в сиву давнину, а ще за пам’яті старших земляків. З лозою вправлявся чи не кожен чоловік. Нехай вироби більшості були непоказні, не для продажу, але для господарських потреб – не штука. Ще мій дід запросто міг втнути якусь тару для городини, та й тесть, завзятий грибник, теж. Відслужить така пару сезонів – та й на курям на сідало на якийсь час або й зразу попелом у землю. І так з віку у вік – стопроцентна екологічнісь…
Де вода – там і верби, а де їх багато – там верболози. Понад старим руслом головної ріки та десятків маленьких, допоки їх не поглинуло «рукотворне море», ці культові для подніпрян дерева охоплювали велетенські берегові обшири. Матеріал для будівництва загалом непідходящий, а молоде листя для кролів – невеликий зиск у господарстві. Що ж робити з довгою, як дівоче волосся, лозою? Та те й робити: плести-заплітати. Ось так ще в старі часи здебільшого у причеркаських селах з’явився народний промисел лозоплетіння. Молоді гілки верби заготовляли великими партіями, формували «пучки» кілограмів по 10 кожен, варили, очищали від кори чи ні – це залежно від подальшого використання, сушили у добре провітрюваному приміщенні, а перед роботою потрібну кількість пучків знову ненадовго замочували. Плели кошики, скрині, козуби і навіть меблі, а зовсім тоненькі гілочки йшли на декоративні предмети: вази, скриньки чи навіть дитячі іграшки.
Все це мені було відомо. Не знав я іншого: на якомусь етапі помірно прибуткове, але дуже забарне заняття минуло фазу народного промислу і стало артільним. І не десь «на другому березі», а тут, у Черкасах. До фабричного воно, мабуть, не дотягувало, адже тоді б про підприємство збереглися якісь відомості у старих джерелах, а так – по кілька рядків побіжно на різних етапах: «деревообрабатывающие промыслы характерны для Черкасского и частично Каневского уездов» (1912 рік), «лінією кооперативної та громадської промисловості в районі поширено такі промисли як деревообробний, лозовий, кравецьке та взуттєве виробництва» (1934 рік), а з 1950-х про лозу вже ніде нічого нема.
Та якось нагодилася велика стаття у «Новій Добі», присвячена життєвим шляхам теперішнього старійшини місцевої краєзнавчої журналістики Василя Страшевича. Називалася вона «Я виріс на Митниці, яка вже давно під водою, а батьки були знатними «лозовщиками». Попередньо скажу, що Василь Борисович 1937 року народження, це для часового орієнтиру, а далі зацитую уривок зі згаданого матеріалу.
«Мій дідусь, батько й мати були потомственними, знатними «лозовщиками», тобто, лозомеблевиками, сказати б по-сучасному. Такі вишукані меблі з лози плели, що просто залюбуєшся. Справжні витвори мистецтва! Мій дід Архип, материн батько, був такий удатний лозомеблевик, що йому бюргери аж із самого Берліна замовляли плетені меблі, переважно крісла. Пароплав по Дніпру підходив майже до нашої хати, вантажився тим скарбом і прямував річками й каналами аж до самої Німеції.
Повернувася з війни мій батько й уже на третій день пішов працювати. Там, де зараз розташоване приміщення колишньої обласної друкарні поблизу Першотравневого парку, була стара велика хата. Там і лозомеблевеки працювали, й токарі по дереву, й мило там варили. Як наймолодшому серед братів мені випадало носити батькові обіди. А одного разу батько та його напарники й попросили: «Васю, привези лози!» А мені що: підмовив одного товариша, другого, сіли в човника та й попливли на той берег. А там же тієї лози – море! Вишукували, звісно, підходящу. Нарізали кілька в’язок по сто штук – та й додому. Я ті острови сходив уздовж і впоперек: і Кролевець, і Попело, й інші. Малював карти тих островів, схеми наших заплутаних маршрутів. А щовесни в нас такі повені були, що вода стояла навіть у дворі коло хати. Деякі дніпровські острови під водою щезали. А на моїй карті вони ж були!»
Ось так велося з лозоплетінням в Черкасах вже по війні. Та як зазначалося, напевне недовго.
Кільканадцять років тому в прес-турі трапилося познайомитися із промисловим потенціалом славного Корсуня. Останнім у переліку об’єктів для відвідин зазначалася лозова фабрика. Не всім журналістам це «архаїчне» виробництво видалося цікавим, тож такі вирушили на годинну прогулянку, помилуватися у тих краях є чим. Але колеги, які сумлінно відпрацювали поїздку до кінця, не пожалкували. Власне, мені особисто та фабрика видалася найцікавішим пунктом усієї подорожі.
Ми побачили не механічну роботу, а народження прекрасного від любові людини і природи. Навіть до рук майстри брали матеріал з помітною ніжністю, кожну гілочку – з посмішкою… Лозові меблі – й справді диво. Істинно екологічні, дуже легкі й напрочуд міцні, зважаючи на їхню основу. Та ще з дитинства відомо: прутик до прутика – і не зламаєш. Ну а що красиві – то тут, як кажуть, краще побачити. Не дарма ж і зараз з регіонів, де цей промисел вберегли, їх експортують, як колись одноосібно черкаський дід Архип.
Оце подумалося – а може й мав би шанс цей забутий бренд стати відродженим у Черкасах бодай як невеличка лозівня (кузня, цегельня, броварня: пригадуєте?) Верби ж-бо ще ростуть. Так, верби ростуть. Та потомствені майстри вже не підростають…
